За 18 кілометрів на північ від Гельмязова , як їхати по шляху на Драбів та Нехайки, в долині річки Супій лежить територія села Жорнокльови. Воно тягнеться вздовж річкової долини з заходу на схід на 4 кілометри, а з півночі на південь – понад 6 кілометрів. Велике село. Старовинне.

Засноване вільними людьми, які шукали тут щасливішого життя та кращої долі. Після татарської навали на острові, оточеному болотами та річкою Супій, оселилось кілька сімей козаків. Тепер ця частина села називається Бабарщиною. Перші поселенці греблями з’єднали острів з берегами річки. Знайдені на острові монети чеканки 1550 року свідчать про те, що вже в першій половині 16 століття тут жили люди.

Води тоді в Супої було багато і козаки, які жили на острові, влаштовували на річці водяні млини. А для млинів козаки, обробляючи пісковики, «клювали» жорна. Цю послугу вони виконували і для жителів інших сіл. Так і з’явилась назва Жорнокльови.

Поселенці жили тоді общиною. Управляли ними отаман і рада. На початку 17 століття населення Жорнокльовів опинилось під гнітом князів Вишневецьких. Тоді ж в західній частині острова поселились польські пани та їх слуги. Немало горя зазнали селяни, перебуваючи в ярмі панів Вишневецких. Та ось настав 1648 рік. Проти панування польської шляхти повстали жорноклівці, взявши участь в національно-визвольній війні українського народу. По вигнанню польських панів село стало вільним козацьким селом і входило до Гельмязівської сотні Переяславського полку.

Та, звільнившись з-під гніту польської шляхти, посполиті і рядові козаки опинились під гнітом козацької старшини.

У 1733 році на острові було 20 дворів і 6 дворів за греблею. Тоді ж переяславський полковий суддя Костянтин Лісаневич самовільно захопив у селі греблю і землі посполитих, заволодів жорнокльовівським і нехайківським степом. У 1736 році він скупив за безцінь землі в посполитих Жорнокльовів , а в пана Томари млина на річці Супій. На куплені і награбовані землі Лісаневич одержав від цариці Єлизавети грамоту. З того часу жителі Жорнокльовів стали підданими, а пізніше- кріпаками панів Лісаневичів.

На острові, на тому місці, де була садиба Вишневецьких , Лісаневич збудував собі маєток, а в ньому – церкву. У 1757 році після смерті Костянтина Лісаневича Жорнокльови перейшли до його сина Миколи, який у своїх утисках селян далеко перейшов батька.

За матеріалами перепису 1764 – 1767 років в селі було 40 дворів, в них 96 хат, одна бездвірна хата і населення 351 чоловік.

«Владелец села Жорноклёв бунчуковый товарищ Николай Лисаневич имел свой двор, в нём 4 избы, служителей 14, лес, много земли, пасека, мёд и воск продаётся в городе Переяславле из оной прибыль получает. Мельниц гребельных – 5 на реке Супой, с коих 2 при двух, а третья при едином каменях, а две впусте стоять, мелет муку для себя и постороннего и в год перемеливает муки 3000 четвертей и усього прибиль в год получает мукой 300 четвертей. Рыбная ловля в речке Супой в ней: рыба щука, плёт, лины и карась. Рыбу для дворового расходу одержует, а в продажу не употребляет. Винокурня при селе Жорноклёвах неподалеко его Лисаневича двора при речке Супой состоящая, в ней котлов – 3, вина в год вицеживает 150 вёдер, хлеб употребляет свой, а вино одержуется на разные домовые расходы...»

Прагнучи розбагатіти , пани Лісаневичі експлуатували козаків і посполитих Жорнокльовів. Доведені до відчаю, селяни в темну вітряну ніч 1800 року підпалили в садибі Лісаневича амбар. Пожежа перекинулась на будинок і інші споруди, захопивши всю садибу. Згоріли будинок попа і церква.

Під час реформи 1861 року кріпаки Жорнокльовів одержали від пана 88 десятин надільної землі.

На початку 20 століття селу Жорнокльовам, разом з хутором Тополі, належало 4 тисячі десятин земельних угідь, з яких 3,5 тисяч орних, а 500 десятин сінокосу належали поміщикам – спадкоємцям козацької старшини. Ще 700 десятин поля і 150 десятин сінокосу належало селянам. Це в середньому по 3 десятини орної землі і по 0,5 десятини сінокосу на господарство. Але і серед селянських господарств земля розподілялась дуже не рівномірно. Із загальної кількості 400 селянських дворів половина мала від 2 до 0,6 десятин землі, а 105 – були зовсім безземельними.

Під час революційних подій 1905 – 1907 років селяни Жорнокльовів розповсюджували листівки, прокламації, виступали проти гніту поміщиків і сваволі царизму. Багатьох тоді було ув’язнено в тюрми. Серед них: Каленик Кива, Павло Розумний та інші. Розорений селянин Іван Бакула потрапив на Ленські золоті копальні, брав участь у страйку робітників у 1912 році і під час розстрілу лише випадково лишився живим. Після революції 1917 року він повернувся в село.

Радянська влада в селі була встановлена на початку грудня 1917 року. Тоді на загальних зборах було обрано ревком на чолі з Самсоном Івановичем Піщанським. Ревком поділив між селянами землі поміщика Лісаневича, церковні, та частину тих, що належали багатіям.

Коли Центральна Рада України запросила на українські землі австро-німецькі війська, на початку 1918 року в Жорнокльовах почалось відновлення дореволюційних порядків. Але місцеві партизани активно протидіяли спробам окупантів грабувати селян. Вони також стали на захист селян, коли багатії пробували розправлятися з селянами за відібрану в них землю, руками бандитських загонів, які не раз захоплювали село.

По закінченню громадянської війни в селі було створено комітет незаможніх селян. Його очолив Наум Буряченко. Перша сільськогосподарська артіль була заснована в 1922 році під назвою «Зірка». Організаторами нового життя, як і повсюди, були комуністи.

Не минув наше село і голод 1932 – 1933 років. І найчеснішими фактами того жаху є спогади тих людей, що пережили його. Ось деякі з них.

Плетінь Марія Андріївна «Коли почався голодомор мені було 14 років, я усвідомлювала, що стається з людьми у яких забирають їжу. Голодомор зробила влада, голова села направляв активістів щоб ті забирали в людей їжу. Навіть коли була багатодітна сім’я, активісти шукали в людей зерно, борошно та все інше, що могли забрать, вони навіть на чардаках шукали, а якщо не знаходили, то брали все , що потрапляло на очі.

В моєму роду було багато дітей, але тільки я одна вижила. Моя старша сестра вже була заміжня, то з її сім’ї залишилась тільки дочка, а сестра, її чоловік та 2 сини померли з голоду, дівчинку ж забрали в патронат. Цей заклад був створений при колгоспі, у ньому працювала одна жінка, яка варила їсти і доглядала за дітьми. Коли люди йшли на базар в Ташань, щоб хоч щось вимінять на їжу, по дорозі бачили багато мертвих людей, а найбільшим горем було побачити там своїх мертвих родичів. Дуже важко стає на душі коли згадую це.»

Лаврик Василина Михайлівна «В моїй сім’ї від голоду померли 2 брати, сестра і батько. В нас тоді даже корова була, а щоб не забрали, батьки запірали сарай, хату і нас в ній, а самі йшли в берег за деревами ховатись. А перед тім приказували, щоб ні до кого не балакали. Голод начальство робило, а не ті хлопці, що по хатах ходили, їм тільки загадували. Це були визначені люди з свого кутка, їх заставляли , і вони забірали все – скот, хліб, одежу складали на підводу й везли в колгосп або додому.»

Третяк Галина Миколаївна « Я народилася пізніше, але мама мені розповідала. Сім’я в неї була невелика 3 дочки, можливо тому всі вони залишились живі. Але коли виходили на дорогу бачили, як возами везли мертвих людей в одну могилу. У нашому селі на той час було вже 2 колгоспи – ім Леніна і «Зірка». Завдяки їм багато хто вижив, бо там готували їсти. Ще відігравало велику роль те, який був голова села і колгоспу. Адже вони назначали активістів. Була така думка в людей, що колгоспи навмисно це все робили, щоб люди йшли туди робить. І в людей не було вибору. Активісти ж ходили по хатах й забирали зерно, а хто був жадібніший або зліший навіть борщ виливав на піл, не залишав нічого. Бувало таке що, в один двір заходили по кілька разів. Якось дожили до весни, почала рости трава , дерева розпускатись і дорослі і діти обривали на деревах листя й ні на кого не дивлячись їли.»

Перехрест Степан Григорович « Актив села і уповноважені з району ходили по хатахі роблячи обшук, забирали зерно, овочі, крупи. А в борщ кидали бруд, щоб не їли діти. Коли я був учнем Безпалківської школи , учитель зібрав нас і повів по хатах. У одній хаті господар не витримав і вдарив вчителя ножем, а тоді і сам зарізався. У селі був двохповерховий млин. Мельника закривали на замок щоб не дав жменю борошна на заколоту. Люди пухли, вмирали. Чулося голосіння: «люди, спасіть, помираємо.» у селі був чоловік що копав ями. Викопає яму і чекає, поки туди вкинуть30 – 40 чоловік. Загалом у селі померло 950 осіб.»

Але уже в 1935 році була створена міцна виробнича база для тваринництва. На землях села працювали 10 тракторів, 4 зернових комбийна та інша сільськогосподарська техніка.з 1935 року по 1940 рік колгоспники одержували по 3-4 кілограми хліба і по 1-2 карбованці на трудодень. В селі були збудовані: семирічна школа, фельдшерсько - акушерський пункт, дитячі ясла, бібліотека, сільмаг, стаціонарна кіноустановка.було збудовано багато нових хат.

Колгосп «Зірка комунізму» відзначався в районі високими темпами зростання всіх галузей сільгоспвиробництва. Племінна ферма великої рогатої худоби була відома за межами району високими надоями молока та рівнем племінної роботи. В 1940 році колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, доярка колгоспу Улита Семенівна Сисоєнко за досягнуті високі надої молока була нагороджена орденом Леніна. Свинарка Катерина Кіндратівна Миколаєнко була затверджена для участі в цій виставці на 1941рік. Напередодні війни трудящі села дружньою, наполегливою працею підіймали економіку і культуру села.

Перші повідомлення про військові дії на далеких західних кордонах хоч і були тривожними, але безпосередню небезпеку власним домівкам мало хто оцінював посправжньому. Першу жахливу реальність такої небезпеки жителі села усвідомили лише тоді, коли побачили на степових шляхах і сільських вулицях нічим не виправдану нелюдську жорстокість фашистів по відношенню до військовополонених. Їх тисячами зганяли на східну околицю села, де на дворі колишнього колгоспу німці створили тимчасовий польовий концтабір. Туди за кілька днів на величезну територію, обнесену трьома рядами колючої проволоки, з кулиметними вишками та німецькими вівчарками, зігнали понад 20 тисяч полонених червоноармійців і командирів, попавших в оточення на Лівобережній Україні від Києва до Кременчука.

Те місце стало найжахливішим табором смерті, яке лише може створити людська уява.

Ось як згадує про те, що там відбувалось колишній полонений цього табору Микола Карпович Турло « В Жорнокльовах був один з декількох сотень польових тимчасових концтаборів, розташованих в Полтавській області, після захоплення німцями 665 тисяч полонених (як це повідомляло їхнє командування) в оточеній за Києвом групі рядянських військ. Перші чотирі дні полоненим не давали ні їжі, ні води. В центрі табору з труби зтікали залишки води з водонапірної башти. Хто наближався до труби, того скошувала автоматна черга з сторожової вишки. Полонені з’їли всю траву з під ніг. Пізніше стали роздавать зерно вареної гречки по ложці кожному, хто підходив до казанів. При цьому били палицями, щоб не захотів підійти до казанів ще раз. Від голоду спухали ноги, лопалась шкіра. Інколи до огорожі допускали жителів села, які шось приносили вмираючим від голоду полоненим. Вони кидали їжу через проволоку і натовп кидався на те, що падало під ноги, давлячи один одного. Німці реготали спостерігаючи за цим.

Кожен день в таборі відбувалися масові розстріли. Викликали вийти з строю командирів і відводили їх до місця розстрілу. Євреїв стріляли прямо в строю. Трупи померлих і розстріляних скидали в довгі і глибокі канави-туалети. В жовтні майже щодня приганяли до табору тисячні партії полонених з інших місць.»

Лише з табору в селі Рацюківщина перегнали близько 15 тисяч полонених в Жорнокльови. Скільки всього загинуло народу ніхто не знає.

Ранні морози і снігопади заставили живих зариватись в землю. Босоніж в одних гімнастерках вони корчилися від холоду, замерзали на ходу. Рили в землі на двох-трьох нори і забивалися в них. Гріючи один одного залишками людського тепла. Морозними ночами навіть в навколишніх селах було чутно виття тисяч людей, конаючих від холоду в таборі смерті в Жорнокльовах.

Мало хто з жителів села памятає про ті жахливі події, як і про те, за що фашисти розстріляли колишнього старосту громдвору Георгія Павловича Падалку. Його призначили німці керувати господарством колишнього колгоспу «Зірка комунізму», яке тоді називалось громадським двором. Там німці брали всі необхідні їм продукти для кухні.

Кожного ранку донька Георгія Павловича йшла до коменданта табору з проханням виділити для роботи в полі групу полонених. Так до десятка щасливців щодня мали можливість поїсти самим і щось принести в табір для товаришів по нещастю. Кожного разу декілька чоловік не поверталось до табору. Як це вдавалось робити старості громдвору мало кому було відомо. Близько 60 полонених концтабору вдалося врятувати. Але в селі знайшлися підлі душі які донесли німцям про діяльність старости громдвору. В той же самий день 4 автоматники повели Георгія Павловича до місця страти. Розповідали, що йшов він останній раз рідним селом з високо піднятою головою. На узліссі викопав собі могилу. Розігнувся, витираючи піт з чола. Тріскучі черги 4-х німецьких шмайсерів не скосили його з ніг. Пострілами майже впритул до обличчя, щоб не промахнутися, добивали його фашисти.

Лише в другій половині грудня табір спорожнів. Частину полонених повезли товарняками в Німеччину, решту, хто міг рухатись перегнали в концтабори під Дарницю.

А ось як згадує ті страшні події Падалка Любов Гнатівна « Як почалась війна, у селі біля шляху була могила на якій була вишка. Біля неї була землянка в якій жили три солдати. Вони спостерігали за порядком на землі і в повітрі. І доповідали про обстановку в селі командуванню Червоної Армії. Незабаром прийшли німці на тому місці, де зараз ферма знаходиться зробили німці табір військовополонених. Полоненим було дуже важко: голод морив їх і знущалися німці. Я як і всі жителі села носила їм коли шматок хліба, коли вареної картоплі чи яєць.

Відступаючи, німці погнали полонених із села через Чопилки. Переправа була через річку Супій. Усіх молодих людей гнали лагодить моста через річку. Лагодили до пізньої ночі і почалась переправа. Їхали машинами, возами. Дуже багато було машин у німців і всі вони були загружені, яка німцями, а яка награбованим добром. Німці, як відступали, то забирали у селян усе, що потрапляло на очі чи то порося, чи то коза. У нас дома сиділа квочка на яйцях, то забрали і квочку і яйця. А коли зі сторони Нехайок почали наступати солдати Червоної Армії, то фашисти почали швидше втікати з села і палити все на своєму шляху.»

Жителям Жорноклів є за що згадувати окупантів, навіть якби табір смерті і обминув це село. В перші дні окупації німці розстріляли 18 сільських активістів, 120 юнаків і дівчат було вивезено до Німеччини. А загальна сума збитків під час окупації становила понад 5 мільйонів карбованців. Не легко прийшлося селянам відбудовувати все зруйноване й пограбоване фашистами. Але і втяжких умовах люди віддавали все, що могли для найскорішої перемоги над ненависним ворогом. Допомагали військовим частинам сільгосппродуктами, теплими речами тощо.

Організовано провели підписку на військову позику, збирали посівний матеріал ярових культур та овочів. Весною 1944 року на полях обох колгоспів загули трактори, прислані з інших республік.

Колгоспам були видані значні грошові кредити на придбання будівельних матеріалів, відновлення поголівя худоби, придбання сортового посівного матеріалу та ін. З кожним роком розміри державної допомоги колгоспам збільшувалися і не зважаючи на два підряд неврожайних роки на кінець першої п’ятирічки колгоспне виробництво досягло довоєнного рівня.

У 1950 році колгосп «Зірка комунізму» і ім. Леніна були об’єднані у колгосп «Прогрес». Наступні 10 років для жорноклівців були періодом подальшого економічного і культурного зростання села. В 1961 році колгосп маву своєму розпорядженні 5108 га земельних угідь, утримував 3047 голів великої рогатої худоби, в тому числі 654 корови, 2091 голів свиней, 325 голів овець. На кожних 100 га землі колгосп виробляв 32,8 ц мяса, з них свинини 17, 8 ц. Значних успіхів було досягнуто в зерновому господарстві. За 1961 рік було зібрано на 600 га озимої пшениці по 25,6 ц., гречки на 500 га по 1, 5 ц., кукурудзи на площі 500 га – по 37,5 ц з 1 га.

Історія останнього сторіччя існування села Жорнокльови у визначній мірі повязана з діяльністю сільської школи. Майже до кінця 19 століття в сільських населених пунктах царської Росії ніяких навчальних закладів не існувало. Перша церковно-приходська початкова школа в селі була створена в кінці 80-х років позаминулого сторіччя. В однокласній (дворічній) школі місцевий батюшка навчав селянських дітей закону Божому, церковному співу, читанню, письму, початковим знанням з арифметики. Матеріальні нестатки не давали можливості більшості селян посилати своїх дітей до школи. До Великої Жовтневої революції Жорнокльови залишалося селом майже суцільної безграмотності. До початку Великої Вітчизняної війни безграмотність насселення до 50 річного віку була ліквідована. В селі працювала загальноосвітня семерічна школа. Її випускники продовжували освіту в середніх і вищих учбових закладах райцентру і в містах країни. В непростих умовах починалися заняття в школі після звільнення села від окупації. Лише в 1968 році було збудоване нове типове приміщення школи.